1899–1984
Борис Антоненко-Давидович
Письменник і знавець мови
Книжку про те, як правильно говорити українською, написав чоловік, якого радянська влада на 23 роки забрала в табори й на заслання. Борис Антоненко-Давидович вижив, повернувся до Києва і став опорою для молодших інакодумців.
Ключові досягнення
- Повість «Смерть» (1928) і нариси «Землею українською» (1930), які критика таврувала як «націоналістичні»
- Роман «За ширмою» (1963), помітна подія літератури 1960-х
- «Як ми говоримо» (1970): спостереження над українською літературною мовою, перевидані багато разів
- Підписав колективні листи 1966 і 1968 років проти політичних процесів; 1970 року відмовився свідчити на суді над Валентином Морозом
- Державна премія України імені Тараса Шевченка (посмертно, 1992)
Порадник, який пройшов табори
Чи знали ви, що одну з найвідоміших книжок про чисту українську мову, «Як ми говоримо», написав колишній в’язень сталінських таборів? Борис Антоненко-Давидович видав її 1970 року. Це добірка коротких спостережень над українською літературною мовою: як сказати правильно і чому. Автор категорично не приймав суржику, і саме за це його звинувачували в націоналізмі: влада тоді вела курс на «зближення мов», тобто на русифікацію.
Від Ромнів до Києва
Борис Давидов (Антоненко-Давидович - це псевдонім) народився 5 серпня 1899 року в Ромнах, а виріс в Охтирці. 1918 року він добровольцем пішов до війська Української Народної Республіки. У 1920-х жив у Києві, писав оповідання й повісті, входив до літературних об’єднань «Ланка» та МАРС. Його повість «Смерть» (1928) читачі любили, а критика звинувачувала в націоналізмі.
23 роки неволі
17 грудня 1934 року в Києві розстріляли його друзів, серед них Григорія Косинку. А 2 січня 1935-го Антоненка-Давидовича заарештували в Алма-Аті. Він отримав 10 років таборів, а 1937-го ще 10. Працював шахтарем, землекопом, слюсарем, фельдшером. Звільнившись 1947 року, нелегально повернувся в Україну, але 1951-го його без суду вислали в Сибір довічно. Реабілітували 1956 року, і наступного року він повернувся до Києва.
Опора для молодших
Він мав великий вплив на шістдесятників. Він підписував листи проти політичних процесів, а 1970 року відмовився свідчити на суді над Валентином Морозом. Відтоді його перестали друкувати, у нього вдома проводили обшуки й вилучали рукописи. «Як ми говоримо» стала останньою книжкою, що вийшла в Україні за його життя.
Борис Антоненко-Давидович помер у Києві 9 травня 1984 року. Газета повідомила про це лише кількома рядками.
Чому це важливо сьогодні
Борис Антоненко-Давидович відстоював українську мову тоді, коли влада вела курс на русифікацію, і після 23 років неволі далі її боронив. «Як ми говоримо», яку після 1991 року перевидавали знову і знову, досі вчить говорити українською не за чужими кальками, а так, як говорить сама мова. Він показав, що турбота про правильне слово - не дрібниця для філологів, а спосіб захистити мову, яку намагалися розчинити в чужій. Його приклад був опорою для шістдесятників, молодших інакодумців. Кожен, хто сьогодні шукає українське слово замість кальки, продовжує його справу.
