Докія Гуменна - Знай своїх

Радянські критики прозвали її «куркульською письменницею» і змусили на роки замовкнути. Докія Гуменна розкопувала Трипілля, пережила окупацію Києва, а в еміграції написала тетралогію «Діти Чумацького шляху» про те, як більшовики нищили українське село і культуру.

Письменниця з лопатою

Чи знали ви, що одна з найплідніших українських письменниць ходила на археологічні розкопки? У 1930-х Докія Гуменна працювала в експедиції, що розкопувала трипільське поселення біля села Халеп’я на Київщині. Вона була там і археологом, і рисувальницею, а поруч копали археологиня Тетяна Пассек, художник Євген Кричевський і вчений Віктор Петров. Те, що вона побачила в землі, згодом ожило в її книжках про найдавніших жителів України.

«Куркульська письменниця»

Докія народилася 1904 року в містечку Жашків, нині на Черкащині, у селянській родині. Поет Дмитро Загул підтримав її в педагогічній школі, а 1922 року вона вступила до Київського інституту народної освіти й увійшла до спілки селянських письменників «Плуг».

Наприкінці 1920-х Гуменна об’їздила колгоспи Дніпропетровщини, Запоріжжя й Кубані та чесно описала, що там побачила. Нариси «Листи з степової України» цензура заборонила видавати окремою книжкою, авторку виключили з «Плугу» й прозвали «куркульською письменницею». Терор змусив її замовкнути. Повернутися до письма їй допомогла археологічна експедиція: після неї з’явилися оповідання й нариси про давнину, як-от «Таємниця черепка». Лише 1939 року, за підтримки Максима Рильського та інших письменників, вона знову надрукувалася, але повість «Вірус» (1940) розгромили і назвали наклепом на радянську дійсність.

Окупація і дорога на Захід

У серпні 1941 року Гуменна сама спробувала евакуюватися на схід, але натрапила на німецькі війська й опинилася в окупованому Києві. Там вона працювала в Музеї-архіві переходової доби й друкувалася в газеті «Українське слово», з якою працювала Олена Теліга. 1943 року вона виїхала на Захід: Львів, Словаччина, Австрія, табори для переміщених осіб у Німеччині. 1946 року в Зальцбурзі вийшла її збірка оповідань «Куркульська вілія» про село в перші роки більшовицької влади.

Роман, який читали по радіо

У таборах Гуменна почала тетралогію «Діти Чумацького шляху». Чотири книжки вийшли в Мюнхені й Нью-Йорку в 1948–1951 роках. Юрій Шевельов писав, що роман показує наступ більшовизму на український народ у двох планах: колективізацію села і знищення української культури. Українська служба «Голосу Америки» читала в ефірі цей роман, а також «Вічні вогні Альберти» - її нариси про подорожі Канадою, тож її книжки могли почути й по той бік залізної завіси.

1950 року письменниця оселилася в Нью-Йорку і стала однією із засновниць об’єднання українських письменників в екзилі «Слово». За жодну з книжок, що вийшли в еміграції, вона не отримала гонорару: усі, близько двадцяти, видала за власні скромні заощадження. Вона написала «Хрещатий Яр» (1956), хроніку окупованого Києва, роман «Золотий плуг» (1968) про те, як тоталітарна держава нівелює творчих людей, і цикл творів про Трипілля та давнину України. Докія Гуменна померла 4 квітня 1996 року в Нью-Йорку, залишивши понад 30 томів творів.

Чому це важливо сьогодні

Докія Гуменна писала правду про село, коли за це виключали зі спілок і цькували в пресі, і не перестала писати, коли довелося покинути дім. В еміграції вона зберегла для читачів те, що в Радянському Союзі намагалися стерти: колективізацію, нищення культури, життя під окупацією. А її книжки про Трипілля нагадують, що історія українських земель сягає тисячоліть углиб. Кожен, кому доводиться обирати між зручною мовчанкою і чесним словом, може знайти в її житті приклад.