Віктор Домонтович (Петров)

Неокласиків було «п'ятірне ґроно», а його назвали шостим. Віктор Петров писав інтелектуальні романи як В. Домонтович і вивчав давнє минуле України, а 1949 року безслідно зник у Мюнхені, щоб згодом з'явитися в Москві. Його роботу на радянську держбезпеку обговорюють досі.

Шостий у ґроні

Київських неокласиків називали «ґроном п’ятірним»: Микола Зеров, Максим Рильський, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара та Освальд Бурґгардт. Згодом критики дописали до них шостого - Віктора Петрова, якого читачі знають як В. Домонтовича. Він дружив із неокласиками, а 1923 року виступив в Академії наук із доповіддю про неокласицизм в українській поезії.

Син священика з Катеринослава

Петров народився 1894 року в Катеринославі (нині Дніпро) в родині священика. У радянських анкетах він згодом писав, що батько був учителем. Навчався в Одесі й Холмі, а 1918 року закінчив Київський університет. У 1918–1921 роках, коли Київ руйнувала громадянська війна, він 15 разів змінював роботу. На початку 1920-х він учителював у Баришівці під Києвом разом із Зеровим і Бурґгардтом, майбутнім Юрієм Кленом. Платили там продуктами, і на ті часи це була розкіш. Там Петров познайомився з Софією, дружиною Зерова. Дослідники пишуть, що це кохання він проніс через усе життя.

Романи ідей

У 1920-х Петров працював в Етнографічній комісії Академії наук, а згодом очолив її. 1928 року вийшов його перший роман «Дівчина з ведмедиком», 1929-го - роман-біографія «Аліна і Костомаров». Псевдонім «Домонтович», за словами Петрова, він знайшов в українських документах литовської доби, і означало це прізвище «той, що багато каламутить». 1930 року він захистив докторську дисертацію про Пантелеймона Куліша. Разом із Валер’яном Підмогильним його вважають творцем українського інтелектуального роману. У 1930-х Петров узявся за археологію і давню історію України, зокрема трипільську культуру.

Агент «Іванов»

За розсекреченими архівами, 1936 року його завербувала радянська держбезпека, і він став агентом «Івановим». Під час Другої світової війни Петров служив у радянській розвідці: 1942 року перейшов лінію фронту, працював в окупаційній адміністрації Києва й отримав офіцерський чин від німецького командування. За переказами колег з Інституту археології, на спеціальній конференції в окупованому Києві Петров доводив, що караїми походять від давніх хозарів, коли нацисти вирішували, чи знищувати їх, як і євреїв. Кажуть, саме цей виступ уберіг караїмів. У 1942–1943 роках він редагував журнал «Український засів». Тоді ж у Харкові вперше вийшов його роман «Без ґрунту» - про мистецтвознавця, який їде до рідного Катеринослава, щоб не дати перетворити стару церкву на музей, поки Дніпрельстан затоплює пороги.

Зник у Мюнхені

1944 року Петров опинився на Заході: спершу в Берліні, а після війни в Баварії. У Мюнхені він викладав в Українському вільному університеті і 1945 року став одним із засновників Мистецького українського руху, який об’єднав письменників-емігрантів. В еміграції він висунув власну «теорію епох»: заперечував, що історія тече безперервно і завжди йде вперед. 1947 року вийшов його роман «Доктор Серафікус». Тоді ж Петров написав працю про діячів української культури, знищених більшовицьким терором.

18 квітня 1949 року він вийшов зі своєї мюнхенської квартири й зник. Наукове товариство імені Шевченка та Український вільний університет звернулися до окупаційної влади, але пошуки нічого не дали. Одні підозрювали руку Москви, інші - прихильників Бандери. Лише 1955 року західний археолог натрапив на його прізвище в радянському науковому журналі.

Знову в Києві

З 1950 року Петров працював у Москві, в Інституті історії матеріальної культури, а 1956-го повернувся до Києва, в Інститут археології, де завідував архівом. Через утрату довоєнних документів йому довелося заново захищати дисертацію, а 1966 року він удруге отримав ступінь доктора філологічних наук - уже за сукупністю наукових праць. 1957 року він одружився з Софією Зеровою, вдовою розстріляного друга. Віктор Петров помер 8 червня 1969 року в Києві й похований на Лук’янівському цвинтарі.

Дискусії та оцінки

Співпрацю Петрова з радянською держбезпекою дослідники вважають доведеною, а згодом радянська влада нагородила його орденом Вітчизняної війни I ступеня. Що саме він робив як агент, досі з’ясовують. Юрій Шевельов стверджував, що Петров не передав Москві жодних відомостей про еміграцію і що ніхто з тих, хто знав його таємницю, не постраждав. Історик Едуард Андрющенко, який дослідив розсекречені архіви, зазначає, що в донесеннях Петрова є імена колег-археологів, яких невдовзі розстріляли. Водночас, за його словами, архіви не підтверджують легенди про підготовку замаху на Гітлера і не доводять, що Петров зрадив Зерова; а чи була тут його пряма провина, Андрющенко вважає питанням дискусійним. Інші дослідники наголошують, що агентурне минуле не применшує його здобутків як письменника й археолога.

Чому це важливо сьогодні

Разом із Підмогильним Віктор Петров започаткував український інтелектуальний роман і показав, що українська проза може говорити мовою ідей, на рівні європейського модернізму. Як учений він шукав відповідь на питання, звідки походить український народ. А його подвійне життя нагадує, як радянська система ламала й використовувала найталановитіших людей, і чому правду про це варто шукати в архівах, а не в легендах.