1897–1968

Євген Маланюк

Поет «празької школи», есеїст

Поет, Письменник

Стилет чи стилос - кинджал чи перо? Офіцер армії УНР Євген Маланюк після поразки опинився в польському таборі для інтернованих і вибрав перо. В еміграції він став поетом «празької школи», а в есеї «Малоросійство» пояснив, чому дехто здається ще до початку бою.

Ключові досягнення

  • Збірки поезій «Стилет і стилос» (1925), «Гербарій» (1926), «Земля й залізо» (1930), «Земна мадонна» (1934), «Перстень Полікрата» (1939), «Влада» (1951), «Серпень» (1964)
  • Есеї «Нариси з історії нашої культури» (1954), «Малоросійство» (1959), «Illustriussimus Dominus Mazepa» (1961); двотомна «Книга спостережень» (1962–1966)
  • Співзасновник журналу «Веселка» в таборі для інтернованих у Каліші (1922) і літературної групи «Танк» у Варшаві (1929)
  • Старшина армії УНР, 1919 року ад'ютант командувача армії Василя Тютюнника
  • Почесний голова Об'єднання українських письменників у діаспорі «Слово»

Стилет чи стилос?

Що сильніше - кинджал чи перо? Стилетом називають невеликий бойовий ніж, а стилосом колись писали на воскових табличках. Це питання все життя ставив собі Євген Маланюк, офіцер, який став поетом.

Він народився 1897 року в містечку Архангород на Херсонщині, нині Новоархангельськ на Кіровоградщині. Маланюк пишався, що його прізвище трапляється ще в козацьких реєстрах часів Хмельниччини. По матері він мав чорногорське коріння. У реальному училищі в Єлисаветграді він писав перші вірші, тоді ще російською. 1916 року закінчив військову школу в Києві й воював на фронтах Першої світової.

Від листопада 1917 року Маланюк служив в армії Української Народної Республіки, а 1919-го був ад’ютантом її командувача Василя Тютюнника. Після поразки він разом з військом відступив до Польщі, не знаючи, що покидає батьківщину назавжди.

Поет із табору

Поетом Маланюк став у таборі для інтернованих, але сам табір, де він провів кілька років, жодного разу не з’являється в його віршах. У Каліші колишні вояки разом із ним заснували 1922 року журнал «Веселка». За різними даними, 1922 чи 1923 року він переїхав до Чехословаччини й закінчив Українську господарську академію в Подєбрадах інженером-гідротехніком. Академію тоді очолював Іван Шовгенів, батько Олени Теліги. 1925 року там вийшла перша збірка Маланюка - «Стилет і стилос». Наступного року в радянському Києві її розглянув Микола Зеров: він бачив у Маланюкові ідейного супротивника, але назвав його найталановитішим молодим поетом еміграції.

Його вірші друкував у Львові Дмитро Донцов. Разом з Оленою Телігою, Олегом Ольжичем і Леонідом Мосендзом Маланюка зараховують до «празької школи» поетів-емігрантів. Його вірш звучав суворо й карбовано, а в «Написі на книзі віршів» 1925 року він назвав себе «залізних імператор строф». Так його називають і дослідники.

Російська мова для польських офіцерів

1929 року Маланюк оселився у Варшаві й разом із Юрієм Липою заснував літературну групу «Танк». Її програмою був рішучий відхід від російської культури та ідея української держави. Водночас поет викладав російську мову в польській Академії Генерального штабу. Його твори перекладали польською, а з чеським поетом Йозефом Сватоплуком Махаром він 1930–1937 років листувався.

Здатися ще до бою

1944 року Маланюк виїхав з Польщі, а після війни вчителював у таборі для переміщених осіб у Реґенсбурзі. Наприкінці 1940-х він переїхав до США: спочатку працював ліфтером у шпиталі, потім технічним кресляром у Нью-Йорку.

Там він написав есей «Малоросійство» (1959). Малорос, за Маланюком, - людина, яка капітулює ще до початку битви. Протилежністю він вважав «мазепинство»: свідому волю захищати власну державу шаблею, словом і розумом, як Іван Мазепа. Поет ніколи не прийняв радянського правопису 1933 року, який наближав українську мову до російської, і до кінця підписувався «Евген».

Євген Маланюк помер 16 лютого 1968 року в Нью-Йорку. Того вечора він збирався до театру: квиток знайшли в його кишені. Поховали поета в Бавнд-Бруку в штаті Нью-Джерсі.

Дискусії та оцінки

Маланюк належав до «вісниківців», авторів журналу Донцова, якого вважають його духовним натхненником. Донцов зарахував його, Телігу та інших до «трагічних оптимістів» і назвав їх авангардом нової української літератури. Деякі дослідники пропонують замість «празької школи» назву «вісниківці». Радянські критики таврували Маланюка як «українського фашиста», а Володимир Сосюра в полеміці назвав його «фашистиком», але згодом про це шкодував.

Чому це важливо сьогодні

Маланюк програв війну зі стилетом у руках і продовжив її стилосом: зробив слово зброєю на захист української культури й державності. Його слово «малоросійство» досі пояснює, як народ може здатися ще до першого пострілу. А на противагу йому він показав інший шлях - волю бути нацією, яка сама себе захищає. Сьогодні, коли Україна захищається, його думка про те, що капітуляція починається в голові, звучить як застереження і як заклик.