Павло Филипович - Знай своїх

Перші вірші він друкував російською під псевдонімом «Павел Зорев», а з 1917 року писав лише українською. Павло Филипович - поет-неокласик, професор і дослідник Шевченка, автор збірок «Земля і вітер» і «Простір». 1937 року його розстріляли в Сандармосі.

Ключові досягнення

Поетичні збірки «Земля і вітер» (1922) і «Простір» (1925)

Праці «Шевченко і декабристи» (1926), «Пушкін в українській літературі» (1927), «З новітнього українського письменства» (1929)

Огляд «Українське літературознавство за 10 років революції» (1928)

Переклади з французької: Бодлер, Верлен, Беранже

Обстоював позиції неокласиків у Літературній дискусії 1925–1928 років

Павел Зорев стає Павлом Филиповичем

Павло Филипович народився 1891 року в селі Кайтанівка (нині Черкащина) у багатодітній родині священика. Колегію Павла Ґалаґана в Києві він закінчив 1910 року із золотою медаллю. У Київському університеті рік провчився на юридичному факультеті, а 1915-го закінчив історико-філологічний. Того ж 1910 року почав друкувати вірші, але російською і під псевдонімом «Павел Зорев». Його першою великою науковою працею стала книжка про російського поета Євгенія Баратинського (1917). Але саме з 1917 року Филипович писав уже українською.

Поет «п’ятірного грона»

Филипович належав до київських неокласиків - гурту поетів навколо Миколи Зерова, які цінували класичну форму й європейську традицію. Саме до них, «ґрона п’ятірного нездоланих співців», звертався у сонеті «Лебеді» (1928) Михайло Драй-Хмара, і Филипович був одним із цих п’ятьох. Филипович видав дві збірки, «Земля і вітер» (1922) і «Простір» (1925), відомі глибиною думки й досконалою формою. Він перекладав французьких поетів - Бодлера, Верлена, Беранже. У Літературній дискусії 1925–1928 років Филипович сміливо обстоював погляди неокласиків.

Професор, який читав Шевченка по-новому

Як учений Филипович досліджував Тараса Шевченка, українських класиків і зв’язки української та російської літератур. Він написав понад 100 наукових статей і рецензій, серед них «Шевченко і декабристи» (1926) і «Пушкін в українській літературі» (1927), а також редагував двотомник «Шевченко та його доба» (1925–1926). Він був професором Київського інституту народної освіти, викладав нову українську літературу й разом із Зеровим вів семінар з її історії.

Соловки і Сандармох

Филиповича заарештували 5 вересня 1935 року за вигаданим звинуваченням в участі в «контрреволюційній націоналістичній організації». Судили його разом із Зеровим і засудили до 10 років ув’язнення. Покарання він відбував на Соловках. Звідти його разом з іншими в’язнями вивезли в урочище Сандармох у Карелії й 3 листопада 1937 року розстріляли - під час масових страт в’язнів, приурочених до 20-ї річниці Жовтневої революції. Того ж дня там загинули Зеров, Микола Куліш і Лесь Курбас. 1958 року Филиповича реабілітували. Його вірші окремою книжкою вперше вийшли вже після загибелі, 1959 року в Мюнхені, а в Україні - лише 1989-го.

Чому це важливо сьогодні

Павло Филипович починав російською, але свідомо обрав українську і для поезії, і для науки. Разом із Миколою Зеровим та іншими неокласиками він привчав українську поезію до класичної форми й європейської традиції, а Бодлер і Верлен у його перекладах заговорили українською. Своїх студентів він учив читати Шевченка й українських класиків по-новому. Кожен, хто сьогодні обирає українську для своєї творчості чи науки, іде шляхом «Павела Зорева», який став Павлом Филиповичем.