Людмила Старицька-Черняхівська

«Ми були першими українськими дітьми», - писала Людмила Старицька-Черняхівська, донька драматурга Михайла Старицького. Авторка історичних драм і спогадів про Лесю Українку, вона була членкинею Центральної Ради. 1941 року її знову заарештували, і вона померла дорогою на заслання.

Ключові досягнення

Історичні драми «Гетьман Петро Дорошенко» (1908), «Останній сніп» (1917), «Розбійник Кармелюк» (1926), «Іван Мазепа» (1927)

Спогади «Хвилини життя Лесі Українки» (1913) і спомини про Миколу Лисенка, Івана Франка, Марію Заньковецьку

Перше дослідження з історії українського національного театру (1907)

Членкиня Української Центральної Ради; співзасновниця Національної ради українських жінок (1919)

Переклади оперних лібрето: Верді, Глюк, Гуно, Пуччіні, Римський-Корсаков

«Перші українські діти»

«Ми були першими українськими дітьми», - згадувала Людмила Старицька-Черняхівська. Вона мала на увазі, що батьки виховували її в місті свідомою українкою з самого народження. Людмила народилася 1868 року в Києві. Її батько, Михайло Старицький, був драматургом, а мати, Софія, - сестрою композитора Миколи Лисенка. Друкуватися вона почала 1887 року у львівському альманасі «Перший вінок», а в 1888–1893 роках брала участь у літературному гуртку «Плеяда».

Подруга Лесі Українки

Родини Старицьких і Косачів, з якої походила Леся Українка, були близькі, і в обох, як писала Людмила, «панував особливий літературний дух». 1913 року вийшли її спогади «Хвилини життя Лесі Українки», один із найкращих її творів. Вона залишила також спомини про Миколу Лисенка, Івана Франка, Марію Заньковецьку й інших митців, а 1907 року написала перше дослідження з історії українського національного театру.

Гетьмани на сцені

Старицька-Черняхівська написала чимало драм, і часто - про історію: «Гетьман Петро Дорошенко» (1908), «Останній сніп» (1917), «Розбійник Кармелюк» (1926), «Іван Мазепа» (1927). Вона переклала українською лібрето опер Верді, Глюка, Гуно, Пуччіні й Римського-Корсакова.

У Центральній Раді

У Першу світову війну вона працювала сестрою милосердя у шпиталі й допомагала біженцям. Була членкинею Товариства українських поступовців і Української Центральної Ради, яку очолював Михайло Грушевський. Після загибелі гімназистів і студентів під Крутами вона 24 березня 1918 року надрукувала слово «Пам’яті юнаків-героїв, замордованих під Крутами». «Це буде друга свята могила над Дніпром», - писала вона про їхню могилу. 1919 року в Кам’янці-Подільському стала співзасновницею і заступницею голови Національної ради українських жінок. У 1920-ті роки працювала у Всеукраїнській академії наук, зокрема в комісії, яка готувала до друку Біблію українською мовою.

Процес «СВУ»

У січні 1930 року її заарештували і звинуватили в належності до «Спілки визволення України» (СВУ). На тому самому процесі судили й Андрія Ніковського. Старицьку-Черняхівську засудили до п’яти років ув’язнення, але 4 червня 1930 року звільнили, замінивши вирок на умовний, і вислали до Сталіного (нині Донецьк), де вона заробляла перекладами. 1936 року вона повернулася до Києва.

Останній етап

20 липня 1941 року, коли під Києвом уже точилися бої, НКВС знову заарештував 72-річну Людмилу Старицьку-Черняхівську разом із сестрою Оксаною Стешенко. Її звинуватили в антирадянській діяльності й повезли на заслання до Казахстану. Дорогою вона померла; точна дата і місце смерті невідомі. 1989 року її посмертно реабілітували.

Чому це важливо сьогодні

Людмила Старицька-Черняхівська допомогла українській культурі мати власну пам’ять. Завдяки її спогадам ми бачимо живими Лесю Українку і Миколу Лисенка, вона першою дослідила історію українського національного театру, а її драми вивели на сцену українську історію. Вона показала, що та сама людина може творити культуру і будувати державу: писати п’єси, перекладати опери й засідати в Центральній Раді. Її слова «ми були першими українськими дітьми» нагадують, що культура починається з того, як виховують дітей, і що продовжити її може кожна родина.