1924–2021
Людмила Семикіна
Художниця, творчиня українських строїв
Після «листа 139» вона двадцять років була поза Спілкою художників, а поновили її «за відсутністю факту звинувачення». Людмила Семикіна, художниця-шістдесятниця і співавторка знищеного вітража «Шевченко. Мати», дала давньому українському вбранню нове життя.
Ключові досягнення
- Співавторка вітража «Шевченко. Мати» в Київському університеті (1964), знищеного владою
- Строї за мотивами давнього українського вбрання: серії «Княжа доба», «Поліська легенда», «Скіфський степ», «Високий замок»
- Головна художниця з костюмів фільму «Захар Беркут» (1970–1971)
- Живопис: краєвиди одеського порту, триптих «Легенда про Київ», серія «Київська Русь»
- Державна премія України імені Тараса Шевченка (1997), премія імені Василя Стуса (2001), заслужена художниця України (2009)
«Викривлений образ Шевченка»
Чи знали ви, що художницю могли виключити зі Спілки художників через Шевченка? Людмилу Семикіну виключили 1964 року «за ідейно-порочний твір, який дає викривлений образ Т. Шевченка». Цим твором був вітраж до 150-річчя поета.
Одеса, море, Київ
Семикіна народилася 1924 року в Одесі. Її батько був відомим партійним діячем, але під час Голодомору відмовився брати участь у хлібозаготівлях, вийшов із партії й до кінця життя працював столяром. Людмила закінчила в Одесі художнє училище, а 1953 року - Київський художній інститут. За кілька місяців до захисту її дипломну картину «Порт» викреслили як «ідеологічно неправильну», і довелося нашвидку писати груповий портрет старих більшовиків-арсенальців. Та її ранні картини таки про одеський порт, причали й море. Вона стала однією із засновниць Клубу творчої молоді, де збиралися шістдесятники, а з 1962 року почала створювати одяг за мотивами українського народного вбрання.
Вітраж для університету
1964 року Семикіна з Опанасом Заливахою, Аллою Горською, Галиною Севрук та Галиною Зубченко створила вітраж «Шевченко. Мати» для фойє Київського університету. Того ж року роботу знищили за наказом влади, а Семикіну виключили зі Спілки. Без державних замовлень вона шила одяг у народному дусі - свити й кептарі, - і її друзі-дисиденти сміливо його носили. Поновили її 1966-го.
Двадцять років поза Спілкою
1968 року вона підписала «лист 139» проти незаконних репресій і закритих судів в Україні. Разом з Аллою Горською та Галиною Севрук вона відмовилася на вимогу влади відкликати підпис. Її знову виключили й повернули до Спілки лише 1988 року - «за відсутністю факту звинувачення». Працювати вона не перестала: 1970–1971 років була головною художницею з костюмів фільму «Захар Беркут», а 1980 року оздоблювала київську станцію метро «Петрівка» (тепер «Почайна»). У 1990-х створила цілі серії строїв - «Княжа доба», «Поліська легенда», «Скіфський степ», «Високий замок». Для них вона брала форми середньовічного українського одягу і стримані, вишукані орнаменти. 1997 року Семикіна отримала Шевченківську премію.
Про подругу, Аллу Горську, вона написала спогад «Переможець свого часу». Людмила Семикіна померла в Києві 2021 року, у 96 років.
Чому це важливо сьогодні
Людмила Семикіна показала, що давнє українське вбрання - не лише музейна річ: з княжих, поліських і скіфських мотивів вона творила сучасний одяг. Двадцять років влада тримала її поза Спілкою, а вона далі робила своє. Кожен, хто сьогодні шукає натхнення в українській традиції, щоб створити щось нове, іде її слідом.
