1929–2000
Галина Зубченко
Художниця-монументалістка
Комісія змушувала її «переодягати» гуцулів на дипломній картині й додати радянського солдата, а вітраж із Шевченком знищили як «ідейно ворожий». Галина Зубченко, художниця-шістдесятниця, шукала українське в Карпатах і народному мистецтві та прикрасила мозаїками Київ, Донецьк і Маріуполь.
Ключові досягнення
- Дипломна картина «Гуцульське весілля» (1959), тепер у Музеї Івана Гончара в Києві
- Співзасновниця образотворчої секції Клубу творчої молоді в Києві (1962)
- Співавторка вітража «Шевченко. Мати» в Київському університеті (1964), знищеного як «ідейно ворожий»
- Мозаїки школи № 5 у Донецьку (1965), «Дерево життя» і «Боривітер» у Маріуполі (1967, з бригадою Алли Горської)
- З Григорієм Пришедьком - мозаїки «Квітуча Україна» (Маріуполь, 1967), «Рух» (1969), «Ковалі сучасності» (1974) і «Майстри часу» (Інститут кібернетики, Київ)
- Карпатські полотна, «Кримські акварелі», «Лаврський» цикл, ікона «Спас Нерукотворний»
Скринька зі смальтою
У майстерні Галини Зубченко на підвіконні стояла дерев’яна скринька з різнокольоровими скельцями-смальтинами. «То з Михайлівського Золотоверхого», - пояснювала художниця. Більшовики зруйнували монастир у неї на очах. Дівчинкою вона гуляла з мамою біля огороджених руїн і, хоч мама сварилася, пролазила крізь пролом в огорожі по уламки давньої мозаїки.
Діди, яких забрала влада
Галина народилася 1929 року в Києві, у родині науковців. Одного її діда, священика Андрія Скрипчинського, заарештували, другого, селянина, розкуркулили. Малювати дівчинку вчив друг родини Охрім Кравченко, художник зі школи Михайла Бойчука.
Весілля, яке довелося переодягти
У Київському художньому інституті її першу самостійну картину, «Скидають Перуна», оцінили на «двійку»: подію, мовляв, висвітлено «ідеологічно невірно». 1956 року Галина вперше поїхала на практику в Карпати й полюбила гуцульський край на все життя.
Дипломною роботою стало «Гуцульське весілля» (1959). Комісія раз у раз вимагала змін: одні постаті викинути, інших переодягти в наддніпрянські строї й додати радянського воїна-визволителя, щоб показати «єднання» Західної і Східної України. Захищати такий диплом художниця не хотіла, але з підтримкою викладача Олексія Шовкуненка таки вийшла на захист.
Шевченко, який розлютив чиновників
1962 року Зубченко разом з Аллою Горською, Галиною Севрук, Людмилою Семикіною та Віктором Зарецьким створила образотворчу секцію Клубу творчої молоді, який очолював Лесь Танюк, і вирішила присвятити себе українському монументальному мистецтву.
1964 року з цими художницями та Опанасом Заливахою вона створила для Київського університету вітраж «Шевченко. Мати»: поет обіймав скривджену жінку - Україну. Чиновників це розлютило. Вітраж знищили як «ідейно ворожий», а авторів почали утискати.
Мозаїки, які закінчили під час арештів
1965 року Зубченко отримала замовлення на мозаїки для донецької школи № 5 і покликала до роботи Горську та Григорія Синицю. Тим часом у Києві забрали Заливаху й Івана Світличного. Художники все одно закінчили роботу.
Сокіл замість птаха-борця
1967 року бригада Горської, серед них і Зубченко, менш ніж за два місяці оздобила маріупольський ресторан «Україна» мозаїками «Дерево життя» і «Боривітер». «Боривітер» мав бути зразковим соцреалізмом, але митці на власний ризик зробили легку, стрімку композицію із соколом. Після смерті Горської «Дерево життя» замурували цеглою, і знову його побачили лише 2008 року. 2022-го обидві мозаїки знищили російські обстріли.
Пірнальники на тлі сонця
Того ж року Зубченко з маріупольським художником Григорієм Пришедьком, який став її чоловіком, виклала за ескізом Горської 60-метрову «Квітучу Україну». У київській мозаїці подружжя «Рух» (1969) троє спортсменів пірнають у воду на тлі сонця-квітки: з неї почався їхній власний стиль. Після смерті чоловіка Зубченко працювала далі сама, а на мольберті в її майстерні стояла «Легенда про вірність» - два птахи, сплетені в одне, на пам’ять про нього.
Повернення в гори
Лише 1985 року, після довгої перерви, художниця знову поїхала в Карпати й повернулася до живопису. У 1990-х вона писала Лавру, кримські акварелі та ікону, а наприкінці життя вела дитячу студію «Оранта» при Київському політехнічному інституті. Її картини є в музеях і колекціях восьми країн, від Хорватії до Японії. Галина Зубченко померла 2000 року в Києві.
Чому це важливо сьогодні
Галина Зубченко вірила, що українське мистецтво можна збудувати на народному, і шукала його там, де воно ще жило: у гуцульських селах, в орнаментах, у смальті давнього Києва. Вона не здалася, коли її картини «виправляли», а вітраж знищували, і разом із друзями-шістдесятниками дала радянським стінам український голос. Частину тих мозаїк росія знищила в Маріуполі, тож кожна, що вціліла, - пам’ять, яку варто берегти. Кожен, хто сьогодні шукає себе в народному мистецтві, іде її стежкою.
