1929–1970
Алла Горська
Художниця-шістдесятниця
Українську мову вона вивчила дорослою - з віршів друзів-поетів. Алла Горська, художниця-монументалістка й одна з організаторів Клубу творчої молоді, шукала могили жертв НКВС і підтримувала політв'язнів. 1970 року її вбили за нез'ясованих обставин.
Ключові досягнення
- Одна з організаторів Клубу творчої молоді «Сучасник» у Києві (початок 1960-х)
- Разом із Василем Симоненком і Лесем Танюком відшукала місця поховань розстріляних НКВС у Биківні, на Лук'янівському й Васильківському цвинтарях (1962–1963)
- Співавторка вітража «Шевченко. Мати» в Київському університеті (1964), знищеного адміністрацією
- Монументальні мозаїки в Донецьку, Маріуполі («Боривітер», 1967) і Києві («Вітер», 1967)
Мова з чужих віршів
Чи знали ви, що одна з найяскравіших постатей українських шістдесятників у дитинстві не знала української мови? Алла Горська народилася 1929 року в Ялті, у родині високого радянського посадовця. Українську вона опанувала дорослою, з власного бажання: читала вірші друзів - Миколи Вінграновського, Івана Драча, Василя Симоненка - і писала диктанти, які вони їй перевіряли.
Клуб, де народилося шістдесятництво
Горська закінчила Київський художній інститут і часто працювала разом із чоловіком, художником Віктором Зарецьким. На початку 1960-х вона разом з Іваном Світличним та іншими друзями організувала в Києві Клуб творчої молоді «Сучасник». До нього прийшли Іван Драч, Микола Вінграновський, Михайлина Коцюбинська, Іван Дзюба та інші. Горська робила й сценографію: вона оформила виставу «Отак загинув Гуска» за Миколою Кулішем у Львівському українському драмтеатрі, але прем’єру заборонили.
1962–1963 років Горська разом із Василем Симоненком і Лесем Танюком відшукала місця, де НКВС таємно ховав розстріляних: у Биківні, на Лук’янівському й Васильківському цвинтарях. Про це вони написали до Київської міської ради.
Вітраж, який розбили
Для Київського університету 1964 року Горська з іншими художниками виконала вітраж «Шевченко. Мати» за задумом Опанаса Заливахи: розгніваний Шевченко обіймає скривджену жінку, образ України. Адміністрація назвала роботу «ідейно ворожою» і знищила її, а Горську виключили зі Спілки художників.
Мозаїка за цегляною стіною
У 1960-х у Донецьку, Маріуполі й Києві з’являлися мозаїки Горської, зокрема на донецькій школі № 5. 1967 року художники на чолі з нею оздобили маріупольський ресторан «Україна» мозаїками «Боривітер» і «Дерево життя». У «Боривітрі» є навіть шматочки ложок з нержавійки. Пізніше ім’я Горської викреслювали зі списків авторів, а партійний наказ вимагав збити мозаїки. Місцеві митці натомість сховали їх за цегляною стіною, і відкрили їх лише 2008 року, під час ремонту. 2022 року «Боривітер» тяжко пошкодили російські обстріли. Копію мозаїки відтворили сучасні художники, і 2025 року Олександр Усик представив її на Трафальгарській площі в Лондоні.
Поруч із тими, кого судили
Коли 1965 року почалися арешти її друзів, Горська писала протести, допомагала родинам політв’язнів і листувалася з ув’язненими. 1967 року вона приїхала до Львова на суд над В’ячеславом Чорноволом, а 1968-го підписала «лист 139» проти незаконних судів і вдруге втратила членство в Спілці. 1970 року її викликали на допит у справі історика Валентина Мороза, але вона відмовилася свідчити, а за кілька днів до загибелі надіслала до Верховного суду УРСР протест проти його вироку.
28 листопада 1970 року Аллу Горську вбили у Василькові під Києвом. Їй був 41 рік. Слідство оголосило вбивцею її свекра, який, за цією версією, теж загинув, і справу закрили. Друзі не вірили, що літній чоловік міг завдати такого удару, а непрямі докази, як вважають дослідники, вказують на причетність КДБ, яке давно стежило за Горською. Уже після розпаду СРСР аналіз слідчої справи показав, що вона неповна, суперечлива й фактично сфальсифікована. Обставини досі не з’ясовано, а після 1991 року прокуратура й СБУ, попри вимоги громадськості, так і не оприлюднили даних про її загибель.
На її похороні промовляли Євген Сверстюк, Василь Стус та інші. Стус присвятив їй вірш «Пам’яті А. Г.»: «Ярій, душе. Ярій, а не ридай». У ньому є слова «червону тінь калини», і книжка її листів та спогадів про неї, видана 1996 року, має назву «Червона тінь калини».
Чому це важливо сьогодні
Алла Горська показала, що українкою можна стати з власного вибору: мову, якої її не навчили в дитинстві, вона опанувала дорослою і зробила своєю. Клуб «Сучасник», який вона допомагала створити, став домом для покоління шістдесятників. Вона шукала правду про розстріляних НКВС і не мовчала, коли судили її друзів. Вона вірила, що колір - це «душа, історія народу», і зробила своє мистецтво голосом цієї історії. Кожен, хто сьогодні обирає українську, хоч і виріс без неї, іде її шляхом.
