1938–2016

Лесь Танюк

Режисер, голова Клубу творчої молоді

Письменник, Державний діяч, Правозахисник

Він із друзями знайшов у лісі під Києвом таємні могили розстріляних НКВС. Лесь Танюк, театральний режисер, очолював у 1959–1963 роках Клуб творчої молоді шістдесятників, через утиски покинув Україну, а згодом п'ять скликань був народним депутатом.

Ключові досягнення

  • Президент Клубу творчої молоді в Києві (1959–1963), організатор Нового київського театру
  • Разом з Аллою Горською і Василем Симоненком відшукав місця поховань розстріляних НКВС у Биківні, на Лук'янівському й Васильківському цвинтарях (1962–1963)
  • Понад 50 вистав у Москві, Ленінграді й Смоленську; вистави за Кулішем в Одесі й Харкові; переклад книжки Гордона Крега «Про мистецтво театру» (1974)
  • Народний депутат п'яти скликань, голова парламентської комісії з питань культури; голова товариства «Меморіал» імені Василя Стуса (з 1992)

Могили в лісі

Що роблять молоді митці, коли дізнаються, що зовсім поруч із Києвом таємно поховано розстріляних? 1962–1963 років режисер Лесь Танюк разом з Аллою Горською і Василем Симоненком відшукав місця, де НКВС, радянська таємна поліція, ховав розстріляних: у Биківні, на Лук’янівському й Васильківському цвинтарях. Про знайдене вони повідомили Київську міську раду.

Клуб, де збиралися шістдесятники

Лесь Танюк народився 1938 року в селі Жукин на Київщині. Учився режисури в Києві в Мар’яна Крушельницького, учня Леся Курбаса, і став прихильником його театру. У 1959–1963 роках студент Танюк був президентом Клубу творчої молоді. Навколо клубу гуртувалися Іван Світличний, Алла Горська, Василь Стус, В’ячеслав Чорновіл та інші. Танюк заснував і Новий київський театр, ставив п’єси Миколи Куліша в Одесі й Харкові.

Вигнаний зі сцени

Його вистави різали цензори, а посадовці звинувачували режисера в «абстракціонізмі» та «формалізмі». 1965 року Танюк виїхав до Москви. Майже двадцять років він ставив там вистави, понад п’ятдесят, а ще написав книжку про свого вчителя Крушельницького.

1986 року його покликали очолити Київський молодіжний театр. Там він разом з Іваном Драчем переклав і поставив гостру п’єсу «Диктатура совісті», ставив Курбаса, Шекспіра, Франка й Стуса. Та вже 1988 року Танюка звільнили, і без права на режисуру.

Щоденник століття

Тоді він узявся за громадську справу: долучився до товариства «Меморіал», яке повертало пам’ять про жертв репресій, і з 1992 року очолював його. 1990 року Танюка обрали до Верховної Ради, де він очолив комісію з питань культури і духовного відродження. Народним депутатом він був п’ять скликань.

Десятиліттями Лесь Танюк щодня, навіть коштом сну, писав щоденник. Він помер у Києві 18 березня 2016 року. Поет Юрій Рибчинський назвав його записи щоденником ХХ століття, у якому автор був не глядачем, а учасником подій.

Чому це важливо сьогодні

Лесь Танюк шукав правду, яку радянська влада сховала в землі, і все життя повертав її людям: молодим режисером у Биківні, а згодом на чолі «Меморіалу». Його не зупинили ні цензура, ні звільнення, ні роки вимушеної праці в Москві. Для нього мова, пам’ять і держава були нерозривні: «Якщо моєї мови нема, то і держави немає, тому що я забув про могили своїх рідних». Кожен, хто сьогодні шукає й береже правду про жертв репресій, іде його шляхом.