Богдан-Ігор Антонич

Поет, який вписав себе у вірші

«Росте Антонич, і росте трава», - так починається його вірш «Весна». Богдан-Ігор Антонич часто ставив у вірші власне ім’я, ніби сам був частиною природи, про яку писав. В іншому вірші він назвав себе хрущем, що колись жив «на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко». Так поет із Лемківщини заявив, що його новаторська поезія росте з того самого кореня, що й творчість Тараса Шевченка.

Хлопець із лемківського села

Богдан-Ігор Антонич народився 5 жовтня 1909 року в селі Новиця на Лемківщині, нині це Польща. Любов до віршів, пісень і легенд йому прищепила нянька, сільська дівчина. Середню освіту він здобув у польській класичній гімназії в Сяноку, де українську мову вчили лише дві години на тиждень.

Мова, яку він опанував сам

1928 року Антонич вступив до Львівського університету, тоді польського. Українські студенти збиралися поза його стінами в гуртку, де читали доповіді про мову, літературу й мистецтво. Саме там Антонич наполегливо опановував літературну українську мову і вперше прочитав на публіці свої вірші. Опанував так добре, що галичани почали вважати його наддніпрянцем. 1933 року він закінчив університет зі ступенем магістра філософії.

Три книжки за п’ять років

Перша збірка, «Привітання життя», вийшла 1931 року. Є в ній навіть цикл «Бронзові м’язи», навіяний книжкою польського поета Казімежа Вежинського «Олімпійський лавр». За нею були «Три перстені» (1934) і «Книга Лева» (1936). За «Три перстені» 1935 року Антонич отримав нагороду львівського Товариства письменників і журналістів імені Івана Франка. Сам Антонич називав себе поганином, закоханим у життя. У його віршах оживають лемківські села й природа, давні народні вірування і біблійні мотиви, а образи такі несподівані, що його ставлять в один ряд із Федеріко Гарсією Лоркою і Пабло Нерудою. Він заробляв пером: друкував вірші й статті, редагував журнал «Дажбог». А ще на замовлення композитора Антіна Рудницького писав лібрето опери про Олексу Довбуша з головною думкою: «не можна йти крізь зло до добра». Саму оперу так і не створили.

Рання смерть

Улітку 1937 року після операції з приводу апендициту Антонич захворів на запалення легень і 6 липня помер у Львові. Йому було 27 років. Його поховали на Янівському цвинтарі. Збірки «Зелена Євангелія» і «Ротації» вийшли вже 1938 року, після смерті автора. У незавершених «Ротаціях» співець природи несподівано пише про сучасне місто з його контрастами.

Повернення

За радянської влади Антонича десятиліттями майже не згадували. Наново його відкрили лише в 1960-х, а 1967 року в Києві вийшла збірка «Пісня про незнищенність матерії». Поет Ігор Калинець, який називав Антонича своїм поетичним учителем, разом із дружиною Іриною розшукав у Львові його могилу. Від Антонича вчилися поети «київської школи» 1960-х і вісімдесятники, а його вірші переклали багатьма мовами.

Чому це важливо сьогодні

Антонич показав, що українська поезія може бути водночас глибоко своєю і сучасною: лемківське село, Шевченкова вишня і найсміливіші образи XX століття вмістилися в одних віршах. Мову, якої його майже не вчили в школі, він опанував сам і писав нею вірші, співзвучні найновішій світовій поезії. За шість років він дав українській літературі голос, від якого відштовхувалися цілі покоління поетів. Його історія - для кожного, хто думає, що для великої справи замало часу чи можливостей.