1941–2013
Ірина Жиленко
Поетеса-шістдесятниця
Коли 1963 року влада заглушила музикою вечір пам'яті Лесі Українки, Ірина Жиленко читала вірш при світлі газет, які палили друзі. За два дні її змусили піти з роботи. Поетеса-шістдесятниця писала не гасла, а дім, сад і дощ.
Ключові досягнення
- Поетичні збірки «Соло на сольфі» (1965), «Автопортрет у червоному» (1971), «Вікно у сад» (1978), «Концерт для скрипки, дощу і цвіркуна» (1979), «Євангеліє від ластівки» (2002)
- Державна премія України імені Тараса Шевченка (1996) за збірку «Вечірка у старій винарні»
- Книжки для дітей: «Двічі по два дорівнює кульбабці» (1983), «Казки буфетного гнома» (1985)
- Спогади «Homo feriens» про шістдесятників (у журналі «Сучасність» від 1997, окремою книжкою 2011)
- Премія імені Володимира Сосюри (1987), премія імені Василя Стуса (2012), орден княгині Ольги III ступеня (2001)
Вірш при світлі газет
31 липня 1963 року Іван Дзюба скликав киян на вечір пам’яті Лесі Українки, який влада фактично заборонила. Щойно він почав говорити, з динаміків загриміла музика. Тоді люди пішли за ним в алеї парку й слухали вірші стоячи.
Друзі вмовляли Ірину Жиленко не виступати, щоб її не перестали друкувати. Вона злякалася, але вирішила, що мовчати ще гірше. Уже стемніло, і хлопці палили газети одну за одною, щоб їй було видно аркуш. За два дні редактор «Літературної України», де вона працювала, на зборах зажадав, щоб вона звільнилася. Наступного дня вона пішла сама.
Дівчинка з дитячого садка
Ірина (за документами Іраїда) народилася 1941 року в Києві. Її батьки загинули під час війни, і дівчинку виховали родичі на Черкащині. Підлітком, уже в Києві, пішла працювати вихователькою в дитячий садок і вчилася у вечірній школі, а 1958 року вступила на вечірнє відділення філології університету. Того ж року в газеті вийшли її перші вірші.
Наймолодша серед своїх
Трохи молодша за своє оточення, на початку 1960-х Жиленко вже ходила до Клубу творчої молоді й товаришувала з Аллою Горською, Опанасом Заливахою, Василем Симоненком, Василем Стусом, Іваном Світличним і Євгеном Сверстюком. Михайлина Коцюбинська колись її навчала, а потім стала подругою.
Три дні і сорок один рік
1962 року в Спілці письменників Ірина познайомилася з прозаїком Володимиром Дроздом. Він закохався з першого погляду, і за три дні вони вирішили одружитися. Разом вони прожили 41 рік.
Коли прийшли по Дрозда
1963 року Дрозда поклали «для дослідження» до психіатричної лікарні. Ірина підняла тривогу, і друзі зчинили скандал, щоб його звідти забрали. Тоді його призвали до армії. Поки він служив у Чернігові, дружина їздила до нього щонеділі, а потім його відправили на Далекий Схід. Вона лишилася в Києві без житла й без роботи, і три роки вони писали одне одному майже щодня.
Поезія «приватного життя»
Перша поетична збірка Жиленко, «Соло на сольфі» (1965), викликала і захват, і докори: критики дорікали за аполітичність і поезію «приватного життя». Друкували її рідко, бо ці вірші були зовсім не радянські. Себе вона називала «явищем не дисидентського, а суто літературного шістдесятництва».
Вона писала й для дітей: «Казки буфетного гнома», «Двічі по два дорівнює кульбабці». 1996 року за збірку «Вечірка у старій винарні» вона отримала Шевченківську премію.
Людина, що святкує
Як назвати спогади про покоління, яке дедалі частіше збиралося не на святах, а на похоронах друзів? Ірина Жиленко назвала свої «Homo feriens» - «людина, що святкує». Майже вісімсот сторінок вона склала зі щоденників, які вела понад півстоліття, і з листів; книжкою вони вийшли 2011 року. Своє життя вона назвала радісним не «тому що», а «незважаючи на». Померла Ірина Жиленко в Києві 2013 року.
Чому це важливо сьогодні
Ірина Жиленко показала, що свобода поета - не лише в гаслах: її вірші про дім, сад і дощ не вміщалися в радянські рамки, а коли треба було, вона виходила читати, хоч і боялася. Вона зберегла живу пам’ять про шістдесятників - не бронзові портрети, а людей, які співали, жартували й підтримували одне одного, коли настали важкі часи. Її книжки для дітей учать бачити диво у звичайних речах. Кожен, хто вміє радіти не «тому що», а «незважаючи на», продовжує її свято.
